Хіба
самому написать
Таки
посланіє до себе
Та
все дочиста розказать,
Усе,
що треба, що й не треба.
А
то не діждешся його,
Того
писанія святого,
Святої
правди ні од кого,
Та
й ждать не маю од кого,
Бо
вже б, здавалося, пора:
Либонь,
уже десяте літо,
Як
людям дав я «Кобзаря» ,
А
їм неначе рот зашито,
Ніхто
й не гавкне, не лайне,
Неначе
й не було мене.
Не
похвали собі, громадо! —
Без
неї, може, обійдусь,—
А
ради жду собі, поради!
Та,
мабуть, в яму перейду
Із
москалів, а не діждусь!
Мені,
було, аж серце мліло,—
Мій
боже милий! як хотілось,
Щоб
хто-небудь мені сказав
Хоч
слово мудре; щоб я знав,
Для
кого я пишу? для чого?
За
що я Вкраїну люблю?
Чи
варт вона огня святого?..
Бо
хоч зостаріюсь затого,
А
ще не знаю, що роблю.
Пишу
собі, щоб не міняти
Часа
святого так на так,
Та
іноді старий козак
Верзеться
грішному, усатий,
З
своєю волею мені
На
чорнім вороні-коні!
А
більш нічого я не знаю,
Хоч
я за це і пропадаю
Тепер
в далекій стороні.
Чи
доля так оце зробила?
Чи
мати богу не молилась,
Як
понесла мене? Що я —
Неначе
лютая змія
Розтоптана
в степу здихає,
Захода
сонця дожидає.
Отак-то
я тепер терплю
Та
смерть із степу виглядаю,
А
за що, єй-богу, не знаю!
А
все-таки її люблю,
Мою
Україну широку,
Хоч
я по їй і одинокий
(Бо,
бачте, пари не найшов)
Аж
до погибелі дійшов.
Нічого,
друже, не журися!
В
дулевину себе закуй,
Гарненько
богу помолися,
А
на громаду хоч наплюй!
Вона
— капуста головата.
А
втім, як знаєш, пане-брате,
Не
дурень, сам собі міркуй.
Тарас Шевченко
[Перша
половина 1849, Косарал]
Комментариев нет:
Отправить комментарий